Iван БIлик. Цар, якого вигодувала собака






Брязкаючи ключами вiд задньої хвiртки, приворiтний раб випустив Мiтрадата й знову взяв хвiртку на замок, а Мiтрадат подався до Пiвнiчної брами ще дужче наляканий. У руках вiн тримав добре вистелений полотниною кошик iз немовлям, яке, певно, було нагодоване й переповите, бо мiцно спало. Царський волопас iз жалощами скосував на кошик i пошепки побажав:
- Хай би воно бiльше не прокинулося!
Якби в цю мить хтось побачив Мiтрадата й почув його страшнi слова, не повiрив би власним вухам, бо Мiтрадат був лагiдний на вдачу й остерiгався зобидити навiть безмовне теля. Але нiчна вулиця нiмувала, Мiтрадата нiхто не бачив i не чув, окрiм прибрамної сторожi, якiй було наказано випустити з мiста царського пастуха. Потонувши в нiчнiй прохолодi, вiдiйшовши од мiста крокiв на сто п'ятдесят, звiдки сторожа вже не могла його почути, бiльше не стримуючи голосу, Мiтрадат проказав:
- А якби ото таке зробити твоєму рiдному синовi?
Так, наче перед ним стояв Гарпаг, вельможа й найближчий родич мiдiйського царя Астiага, бо ж саме Гарпаг щойно дав йому це дитя. Хоча все почалося не з цього...
Вранцi цар Мiдiї Астiаг викликав Гарпага й сказав йому:
- Ти мiй найперший вельмiж i найближчий родич. Вiзьми цю дитину й знищ її!..
Гарпаг уже знав усе про дитину, вiн лише не сподiвався почути про неї саме тепер. А пригода почалася ще перед кiлькома роками...
Коли доньцi Астiага Манданi минало тринадцятий рiк, Астiаговi з'явилось у снi дивне видiння: буцiмто з Мандани витiкає величезна безберега рiка, води якої швидко затопили всю Мiдiю й цiлу Азiю. Цар спросоння викликав своїх магiв i звелiв розтлумачити цей сон. Найголовнiший з-помiж магiв - маг-магiштi - мовив: "Сон вiщує Мiдiї лихi днi". Далi тлумачити сновидiння не було потреби.
Вiдкинувши всiх можливих женихiв, ладних одружитися з Манданою, Астiаг вирiшив оддати її за перса Камбiса, який видавався йому менш родовитим за найменш родовитих мiдiйцiв. Адже перси були рабами мiдiйцiв.
Через рiк пiсля весiлля Астiаговi привидiвсь iнший сон: буцiмто з Мандани виросла величезна лоза виноградна, яка швидко обснувала всю Азiю й цiлий свiт. Астiаг знову викликав магiв, i маг-магiштi пiсля довгих роздумiв сказав: "Цей сон теж вiщує лихi днi для Мiдiї. Син твоєї доньки стане замiсть тебе царем..."
Астiаг був старий i не мав сина, якому мiг би передати свiй царський стiл, через те злякався й привiз доньку з Персiї. Мандана ось-ось мала породити дитя, Астiаг приставив до неї пильну сторожу, невдовзi сторожа вхопила новонароджену дитину й понесла до царя, а цар покликав свого царедвiрця Гарпага й звелiв занапастити дитину. Але Гарпаг теж мав смалець у головi: йому не хотiлось брати чужий грiх на душу, не хотiлося втягати й когось iз свого дому, через те доручив це брудне дiло людинi з дому царя. Тепер та людина, царський волопас Мiтрадат, гiрко нарiкав на царевого родича Гарпага:
- А якби твоєму рiдному синовi ото таке?.. В тебе також народився син-первiсток. - Неподалiк столичної брами чекав його старий пес, i тепер Мiтрадат бодай мав до кого звертатися, бо дорога до дому була вельми неблизька. - Царям та вельможам усе дозволено, - звернувся до собаки волопас Мiтрадат, - бо хто їх владен спитати? Цар собi вiзьме на душу найстрашнiший грiх, а тодi принесе в жертву двадцять одну корову - й праведнiшого за нього не буде на цiлий свiт... Онде твоя хазяйка, - сказав псовi Мiтрадат,- хоче породити менi дитинчатко. А що я їй за це подарую, коли в мене немає навiть свого кутка? Хiба ж буде дитина здоровою без подарунка? - Мiтрадат вiдчув себе тут у великiй безпецi й поставив кошик з дитиною на траву. Зiйшов мiсяць, i стало все добре видно. Волопас побачив те, що й сподiвавсь побачити, й кивнув до пса, закликаючи його в свiдки: - А свого вони вбрали в золото навiть на смерть. Богам їхнє золото дуже треба?.. Оце коли б iз мене не такий страхополох, то взяв би та й зiрвав зо три золотi бляшечки, а тодi подарував би твоїй хазяйцi за донечку чи за синка, кого там вона вже менi народить, - але ж я звичайний лякливий царський раб...
Мiтрадат знову почепив кошика на лiкоть i повiв далi:
- Не крути хвостом, бо трохи згодом доведеться вити: адже Гарпаг звелiв покинути дитинку бiля отих яруг, до яких i ти боїшся заходити, бо там царство шакалiв та вовкiв. Гарпаг думав мене ошукати, - мовляв, це дитинка котрогось його раба, - та приворiтний раб розповiв менi всю правду... Ти добре зробив, що не схотiв заходити до мiста, в мiстах дуже бридко тхне, сам я теж нiколи не зайшов би туди з доброї волi, але ж я невiльний раб, що менi звелять, те й мушу виконувати, як ось i це...
Мiтрадат удруге поставив кошик iз немовлям на стежку. Серед темної нiчної пустелi його раптом охопив жах. Вiдгорнувши покривало з кошика, вiн iз надiєю принишк, може, злi чи добрi дайви самi забрали душу дитини, може, тепер не доведеться занапащати себе цим смертним грiхом?.. Мiтрадат притулився вухом до маленького личка. Дитинка ледь чутно сопла, й вiд передчуття неминучого лиха в нього стислося серце. Навiть мiсяць затуливсь хмаркою й зник.
Це неприємне вiдчуття не полишало Мiтрадата всю решту дороги додому. Вiн мешкав з дружиною бiля самих озер, за якими починалися найвищi в Мiдiї гори. Тут були випаси царських робочих буйволiв та волiв. Пес несподiвано спинився й став стривожено нюшити повiтря.
- Ану вперед! - Неспокiй пса передався господаревi. - Ти чого?..
Пес почав позiхати, а цi позiхи незабаром перейшли в судомне пiдвивання й тоскне виття. Пiдбiгши до своєї пастушої хатинки за хлiвами, Мiтрадат подивився й кахикнув у кулак, бо в хатi були жiнки двох його пiдпасичiв. Жiнки почули кахикання й утекли, а Мiтрадат з осторогою ввiйшов до хатинки. Дружина лежала на лiжку в пiвтемному кутку, а на лавi пiд блимавим свiтильником скоцюрбилось нерухоме тiльце дитинки.
- З'явилося на свiт неживе, - кволим голосом проказала дружина, яку по-еллiнському звали Кiно, а по-мiдiйському - Спако; Спако означало "собака", собаки були священними тваринами, й це iм'я належало до найкращих. Кiно-Спако народилася десь на Егейських островах.
Дитя в кошику аж тепер прокинулося й закричало. Кiно спочатку злякано пiдвелась, але Мiтрадат розповiв їй усе про ту нещасну дитину.
Так у сумних розмовах минула нiч. А коли нарештi зiйшло сонце, Мiтрадат узяв кошик з дитиною й поплентав до яруг, де водилося безлiч хижих звiрiв.
За кiлька днiв по тому прибув Гарпаг зi своїми людьми.
- Ну, вволив мою волю? - запитав вiн у царевого пастуха.
Мiтрадат лише низько схилив голову, а потiм повiв царевого родича до тих диких яруг. Десь аж пiд обiд вони знайшли подерте й закривавлене дитяче манаттячко. Воно лежало пiд кущем, змережане барвистими вавiлонськими нитками й рясно обшите золотом. Люди Гарпага викопали глибоку яму й поховали знахiдку з вiдповiдними пiснями й по-царському щедрим узливанням фiнiкiйською оливою та єгипетським вином, бо так належало ховати дитя царського роду.
А коли вони, виконавши свiй обов'язок перед царем Астiагом, подалися геть, на могилку прийшла дружина Мiтрадата Кiно й почала голосити. Тепер Мiтрадат уже їй не забороняв...
- Про нас iще нiхто нiчого не може сказати, - дивився на дружину й стиха говорив Мiтрадат,- а воно вже досi в раю й лiтає кругом голови бога Ахурамазди. Грiхiв у нього нiякiсiньких не було, бо грiх людина чинить, уже бувши сповна розуму, та й тiльце його не зогнило в землi, ми не знайшли жодної кiсточки. I якi там кiсточки - самi хрящики, й усе те пiшло на потраву священним псам... Хтось може менi закинути, що то були не пси, але я краще знаю, я цiле життя своє живу по луках та по лiсах, тож можу поклястись i присягнути пiд страхом кари вiд руки злого бога Анкра-Майнью, що лис, вовк i шакал нiчим не рiзняться вiд звичайного пса, пси також бувають малi й великi, сiрi та рудi, й гавкають вони по-рiзному, а недоїдену здобич однаково загортають носом у пiсок, тiльки що цi живуть у полi та в лiсi, а тi - побiля людей, ну, й що з того, коли я сам живу серед оцих-о пущ, а мене ж нiхто не називає козлом чи ведмедем, отак i свiйськi та дикi пси. Якщо пси не дали зогнити людському тiлу, то слава тим псам, бо чисте завжди пiде до чистого, а те дитя вже давно в раю, хоча й жiноча сльоза не буває людськiй душi на шкоду, тож ти поплач, поплач, тодi вже будемо зовсiм певнi, що воно полетiло в парадиз, а не тиняється десь ночами по руїнах та яругах, я й сам би хотiв, щоб за мною, як помру, поплакала жiнка чи дiвчина, бо жiноча сльоза обмиває з душi людської земний бруд...
Кiно то прислухалася до заспокiйливих слiв чоловiка, то знову лягала персами на горбик сирої землi, й голос її звивався високо-високо, аж до сьомих небес, де був рай-парадиз i жили Ахурамазда та його сонцесяйний син Мiтра, а тепер оселився й маленький їхнiй синок, хоча про це не повинен був знати нiхто в свiтi
Царський волопас Мiтрадат уволив волю царевого родича Гарпага, вiднiс i кинув на поталу хижим звiрам дитину в царському вбраннi, але то не був даний йому Гарпагом хлопчик, то був його, Мiтрадата, власний син, який народився мертвий. Тiєї ночi Мiтрадат сидiв поряд з убитою горем дружиною й намагався розважити її й себе.
- Тут хоч побивайся, хоч не побивайся, - казав вiн, - а нiчого не вдiєш. Ахурамазда вирiшив забрати нашого синочка до себе в парадиз, i його теж можна зрозумiти, бо коли помирає доросла жiнка чи дорослий чоловiк, хоч хай би були сiм разiв по сiм праведними, вони заплямували себе бодай одним-однiсiньким грiхом, а царевi ж богiв та людей кортить мати коло себе щонайчистiшу душу. Де ти їх набереш? Таку душу можна знайти хiба що в немовляти, вона в нього чистiша вiд джерельної води, надто ж коли дитя не встигло й побачити грiшного свiту, отож я й кажу, що нам за нашого синочка треба тiльки радiти...
В цю мить заплакало оте панське дитя. Кiно знову перелякано пiдхопилась, але Мiтрадат узяв кошик i загойдав його в руцi, бо дитячий крик болюче рiзав серце, адже на лавi лежало мертве їхнє рiдне дитя. Було боляче й навiть страшнувато, бо десь тут невидимо витала незаспокоєна священним обрядом похорону людська душа...
Чуже дитя потроху втихло, й Мiтрадат проказав:
- Це теж безгрiшне, але його батькам серце не болить. Та менi й самому жалко. Шкода i його, й себе заразом, бо маю ж узяти за нього грiх на свою душу, хоча мене й присилувано до цього грiха...
Дитя знову заплакало. Кiно не витримала й пiдвелась, поволi переповила його в чисте, а потiм незчулася й сама, як притулила чуже дитя до грудей i заходилася годувати. Малятко жадiбно ссало й часом плямкало ротеням, а пiд горло Кiно пiдкотився давучкий клубок i не давав одiтхнути.
Мiтрадат дивився на страждання дружини й говорив:
- Кожна жива душа хоче їсти, так уже влаштовано божеством, не знаю тiльки, на добро чи на зло людинi, мабуть же таки, на добро, бо голоднiй людинi й свiт немилий. отож i виходить, що на добро, хоча, з другого боку, як подумаєш, скiльки доводиться страждати за кришеник просяного коржа, то починаєш собi думати, що то все вигадка не свiтлих богiв, а злого Анкра-Майнью та його духiв - дайвiв лукавих...- Мiтрадат помовчав i мовив те, що вже давно вертiлося в нього на думцi:- А хто придумав штовхати безневинного на смертний грiх? Нашого синочка вже нiхто не зможе оживити, а чим же завинило ось оце дитя, що мушу кидати його живого на розтерзання шакалам? Або чим завинив я?..- Дружина не вiдповiдала, тодi вiн узяв кошика в руки й важко зiтхнув, але це теж не розворушило жiнку. - Мiтрадат поставив кошика бiля неї й додав:- Нiчого не вдiєш, видно, так вирiшили небеса...
Вiн потягся руками до дитини, але жiнка раптом вiдтрутила його руки й не дала. Мiтрадат не став наполягати. По якомусь часi Кiно взяла з лави мертве дитя, далi взяла живе й перебрала в його дорогу одiж мертвого, обряджаючи в останню путь. Саме на це Мiтрадат увесь час i натякав дружинi.
Так онук мiдiйського царя Астiага лишився живий.
Та минуло добрих рокiв тринадцять, перш нiж цар довiдався про це, - довiдавсь i неабияк перелякався.
Кiно та Мiтрадат назвали свого прийомного сина Курушем, тобто "пастухом", бо вiн мусив усе життя пасти худобу царя Астiага, а по Астiаговiй смертi - взагалi невiдомо чию, бо ж Астiаг не мав сина, єдину ж доньку вiддав замiж одному з пiдвладних перських князькiв.
Цар Астiаг довiдався про онука зовсiм випадково.
Куруш вирiс дужим i спритним хлоп'яком, вiн верховодив ватагою ровесникiв, серед яких був i Гарпагiв синок. Одного вечора, граючись у вiйну, дiти знов обрали царем Куруша, а Гарпагового сина - царським гiнцем. Пихатий княжич не схотiв пiдкорятися синовi раба-волопаса, за що Куруш попросту вiддубасив його. Княжич поскаржився татовi Гарпагу, але Гарпаг не мав влади карати сина царевого пастуха, через те вирiшив поскаржитись самому царевi.
Астiаг пам'ятав Гарпагову послугу, тож звелiв привести Мiтрадатового сина й вiдшмагати його батогом. Та тiльки-но до нього пiдвели хлопчину, як цар одразу ж упiзнав його:
Куруш був страшенно схожий на цареву доньку Мандану!.. Цар усе збагнув, покликав магiв i подiлився з ними своїми пiдозрами. Як же тринадцять рокiв тому маги так розтлумачили отi його два сни?!
- Iнколи сновидiння зводяться до дурнички, - заспокоїв царя маг-магiштi - головний маг.- Нехай i в дитячiй забавцi, твiй онук уже побував царем, тож бiльше його не слiд боятися.
Цар Астiаг повiрив у нове тлумачення своїх давнiх снiв, та й волопас Мiтрадат усе визнав пiд батогами. Довго не визнавав нiчого тiльки царський улюбленець i родич Гарпаг, але цар посмiхнувся й заспокоїв Гарпага:
- Всеблагий Ахурамазда втримав мою й твою руки вiд смертного грiха, я тепер тобi навiть удячний, а за твої заслуги передi мною хочу сьогоднi ввечерi влаштувати пир на твою честь. Пришли свого сина до мене, хай пограється з моїм онуком, а пiзнiше приходь i ти сам: я вирiшив показати тобi й усiй нашiй столицi, як повиннi дякувати своїм слугам царi...
Гарпаг почував себе на сьомому небi вiд щастя. На пиру того вечора всiм гостям подавали пiсне, лише Гарпаговi одну за одною пiдносили м'яснi страви, а коли вiн аж упрiв од щастя та ситної їди, перестарiлий цар Астiаг наказав поставити бiля найшанованiшого з-помiж гостей прикритий полотниною кошик.
- А це можеш забрати з собою додому! - мовив цар.
У кошику були голова та кiнцiвки Гарпагового сина - все, що залишилося вiд отих страшних страв.
Так по-звiрячому помстився цар Астiаг своєму найближчому родичевi й помiчниковi, який зважився переступити через царський наказ.
Такими жахливими пригодами позначено дитинство Куруша, який, вирiсши й змужнiвши, перемiг свого дiда й став першим перським царем. Куруша греки шанобливо прозвали Кiром, що їхньою мовою означало "влада", "право", "сила", якщо ж одним словом, то просто "пан". До того ж усi вони щиро думали, нiбито Кiра вигодувала собака, бо Мiтрадатову дружину звали Кiно-Спако, а ми вже знаємо, що це означає.
Iван БIлик. Цар, якого вигодувала собака